Back
  • Сity
  • For you

Palindrom on a bike: bicycle rout around Lviv

It will be in English soon ⏳

Паліндром — термін, що позначає слово/речення/число, яке читаємо однаково в обидві сторони. Також Паліндром — музикант, чию творчість важко підігнати під рамку зручного визначення. А ще це львів’янин Степан Бурбан, з яким одного дня ми вирушили у веломандрівку його рідними районами.

Шукайте паліндроми й Паліндрома в тексті. Вирізняйте щирі усміхи Степана Бурбана з-поміж гіркої іронії Кашляючого Еда. Нарешті діставайте свого ровера із захаращеного балкона і вирушайте з нами!

Фото — Галина Кучманич

Зупинка I. Палац культури ЛОРТА

Колись тут починався майже кожен мій ранок, а сьогодні це місце я думав оминути, бо дуже часто про нього говорю. Але так собі задумався, що через те, що я так багато про нього говорю — на нього нарешті звернули увагу.

Просто от коли пішла ця вся історія з Паліндромом, з цією обкладинкою, де ця будівля (йдеться про обкладинку альбому «Про сьогодні, завтра і вчора» — прим. ред.), то за цей рік це викликало такий резонанс… Люди приїжджали на мій район, фоткались, позначали мене і казали: «Як це круто, я ніколи в житті не думав, що на спальниках може бути така будівля!». Спочатку це мало якийсь певний сенс лише для мене. Потім я зрозумів, що цей сенс імплементувався так само у інших людей.

Я навіть пам’ятаю ті часи, коли палац працював — десь у середині 90-х. Працював як, можна сказати, сучасний торговий центр, в якому є всякі розваги: дискотека, комп’ютерний клуб, якийсь гурток. Був і магазин меблів, а тут був просто продуктовий магазин, в якому я завжди напрягав свою бабцю купувати мені кіндер-сюрприз. Якось воно так наче жило взагалі на повну. Ця будівля жила тут найбільше серед усього наповнення всієї інфраструктури. Але зараз щось не живе.

Місце просто створене під концертний майданчик. Я не знаю, чи у Львові за площею щось зрівняється. Але кому той майданчик потрібний в середині спальника простого — не знаю. Хоча недавно (десь роки три тому) тут навіть хтось умудрився рейв зробити. Не те щоб рейв,  це був фестиваль електронної музики, який начебто називався Bookworm — безліч жанрів, всілякої експериментальщини і техно, і інша класика. Я ніколи на цьому кавалку землі не бачив стільки людей.

До речі, ще був такий дивний виняток рік тому. Мені тато дзвонив, розказував, що на День Незалежності був якийсь концерт — ну такий типовий постсовковий, такий, де виступають люди, які навіть не існують насправді: вони звідкись з’являються і потім зникають. То розказував, що тут теж був такий пишний перформанс, все таке. Просто в чому епічність: люди стоять коло розбитих сходів і надопалків і святкують День Незалежності. Там ще бракувало палатки «Оболонь» чи «Славутич», щоб був такий повний бек ін зе дейс.

Де: вул. Патона, 6

Зупинка II. Плейнспотінг, або де дивитись на літаки

Я не знаю, як описати досконало місце нашої дислокації, але воно неподалік від каплиці в пам’ять жертв Скнилівської трагедії розташоване. Раніше це була фактично військова частина. Брама, крізь яку ми проїхали, колись була закрита, там завжди стояв солдатик з автоматом. Відповідно, мене це ніколи не манило якось завітати, коли проходив повз.

Там далі була моя дача, в Скнилові самому. Ми часто туди ходили пішки. І це для мене було страшне якою мукою, тому що я хотів поскоріше додому, у двір до пацанів, які грають патичками в войнушкі, а мене тут баба заставляє ходити під пекучим сонцем.

А якось вже в більш зрілі роки я помітив, що ця брама стала відкрита. І почали з друзями сюди заїжджати. Оскільки тут пусто, ми вирішили, що тут можна сідати з якимось слабоалкогольним напоєм і обговорювати буття (будучи шістнадцятирічним, чи там скільки, коли це все триває яскравим спалахом). Почали досліджувати цю всю територію. Виявляється, що тут до сих пір живуть люди, які працюють в аеропорту, працюють військовими. Тому це фактично таке спеціальне містечко, зведене для людей, які залучені до авіації, військової справи і т.д.

Порада тим, хто наважиться вирушити нашим маршрутом: якщо є бажання, то можна поїхати далі в Скнилів і навіть виїхати до Лапаївського лісу. Я так робив якось. Словом, тут є де кататись, тільки дорога практично непритомна. Треба то якось все маневрувати і т.д. І що ще цікаво, то тут реально можна прийти і поспостерігати за літаками, якщо є така слабина. Якщо поїхати далі в той же Скнилів, там повернути і виїхати з протилежного боку, то можна під парканом пройти й зайти з того боку, де вишка, там можна впритул прийти до злітної смуги. Туди часто люди ходять фотографувати.

Довкола заводу ЛОРТА є ще безліч незвіданого. Але єдине, що мене відлякує від потенційної експедиції  — це не дядьки заслинені, які гавкають, і намагаються тебе виштовхнути з території — а собаки. Тому що я знаю, що там є собаки, і це мене найбільше напрягає.

Де: 49.821512, 23.943059

Цей пам’ятник, як я вже якось висловлювався, такий центр комунікації моєї фантазії з реальністю.

Вулиця Виговського так часто фігурує в дитинстві кожної дитини з району Патона – Любінської – Виговського, тому що тут є поліклініка. Відповідно всі свої перші дитячі бюрократичні досвіди маєш відбувати десь неподалік тої вулиці. Я з бабою ходив сюди через якісь елементарні болячки до лікаря. Звідти поверталися і потрапляли під цей пам’ятник. Тому він такий вагомий елемент дитинства — як образ чогось могутнього, що застигло в повітрі.

Ну і загалом це пам’ятник першій жінці-космонавтці, як каже історія, Валентині Терешковій, яка на старість літ трошки здуріла в тій своїй матушці-Росії. Не знаю, чи політична історія цієї персонажки цікавить місцевих, тому цей пам’ятник досі тут стоїть. Він такий невинний, якийсь такий дуже абстрагований образ космонавтки чи космонавта. Як ми бачимо, навіть не скажеш, що то жінка. Просто збірний образ людини, яка будує соціалістичну країну і не жаліє сил. Тому вона,  певно, має виглядати, як кіборг.

Тут неподалік був магазин, який називався «Чайка», куди ми ходили на суперкруті коктейлі з бабульою — я не знаю, чи такі зараз роблять. То звучить, як бабця біля під’їзду каже, що колись було краще, але коктейлі реально були смачні

Де: вул. Виговського, 32

Зупинка IV. Аеропорт. Термінал 1

В англійській мові є таке слово “sightseeing”  — виходити і дивитись цікаві знакові місця як турист. Для мене це було таке перше місце. Ми зі школи завжди сюди ходили. А чому малих дітей сюди завжди тягне? Тому що тут літаки — якісь великі машини, яких ти ніколи в житті не бачив. Тут був тир неподалік, ми там стріляли. Потім ходили на цей звук, дивилися між парканами на літаки.

Я не знаю, мені це місце якось так відбилося, що по сьогодні, як я виїжджаю на ровері, то мені хочеться сюди заїхати. От ми під’їхали і злізли з роверів, і таке враження, що більше тут нема чого робити — можна сідати і далі їхати. І, власне, я так і приїжджаю: роблю тут коло, встаю, п’ю воду, втикаю 5 хв і їду далі. Я не знаю, для чого це мені. Це щось дуже ірраціональне у моєму сприйнятті цього місця.

Тут ще є кафе «Зодіак». Але суть в тому, що це кафе — така звичайна забігайлівка.  Вечорами тут бувають якісь перепалки чоловіків, які між собою щось не поділили, бо вболівають за різні політичні сили. Але тут, напевно, розпочалось моє доросле життя. Ми сюди приходили пити чи не перше пиво з друзями, говорити про той же славнозвісний реп. Не знаю, чи це на щастя, чи на жаль.

Плюс в якомусь 2017 році, у мене ж гурт був, ну він ще є, якось так ефемерно існує, Глава 94. І в 17-му році ми знімали кліп на трек «Дякую» (такий дуже популістичний у нашій творчості). Ми повернулися сюди на район, шукали якісь цікаві локації. Тоді я вперше зрозумів, наскільки ці колони епічно виглядають. Так само пісні Паліндрома є про це місце і загалом аеропорт. Бо Патона це ж, можна сказати, район побудований для працівників аеропорту насамперед. Тому тут все і крутиться довкола цієї тематики аеро-.

Де: вул. Любінська, 191А

Зупинка V. Кафе, яке називається «Кава»

Кажу одразу: то не та легендарна кава, яка неподалік просп. Шевченка. Вона зараз на ремонті, інакше я б вас туди завіз. Але «Кава» на Антоновича нам логістично правильна.

Моя любов до таких кафешок, напевно, появилася з тим же Паліндромом. Багато людей взагалі не дуже вникають у контекст, який я намагаюся ретранслювати. Вони сприймають це поверхнево — я типу чувак, який любить совок, нібито мені хочеться туди повернутися. Там, де була колись ковбаса і це все. Хоча я не жив за совка, я народився в незалежній Україні. Мені дуже подобається недолугість тієї епохи. Я не знаю, чому вона так пасує до моєї музики. Коли я роблю щось не дуже серйозне в плані музики, от, наприклад, як «Брюховичі»: там дуже пасує на початку голос Остапишина — концерт вітань — візуалізуєш собі телевізори електрони з серветкою, на якій стоять квіти, якісь оці кітчеві рибки в серванті, які ніколи не використовувались, тому що їх берегли на якийсь особливий день, і той особливий день так і не настав. Словом, оця вся естетика і ці всі кафешки, вони ніби формують такий бекграунд образ іронічний мій.

Зупинка VI. Артцентр

Артцентр — то таке місце, яке у мені досить рано проросло на рівні ідеї, тому що Ляна (Ляна Мицько — директорка Львівського муніципального мистецького центру — прим. ред.) цим всім займалась, коли ще ніхто не знав, що то за артцентр, і коли воно буде, і чи буде воно. Відповідно я кожного ранку проводжав її на стройку, як би це не звучало. Я, як справжній чоловік-європеєць, який проводжає жінку на стройку, а сам сидить в компі. Словом, я був очевидцем зародження цього всього, і коли воно сталося, я був не те що приємно здивований, я не міг до кінця усвідомити, що у Львові нарешті з’явилось таке місце, де нібито можна прийти всістись, позайматися своїми справами, послухати вініл, попити кави. І на тебе ніхто не дивиться з якоюсь такою пред’явою.

От люди, коли заходять в якісь такі інституції, вони завжди бояться не розуміти мистецтво. У нас є оця пересторога, що мистецтво — це щось таке вище, непояснюване, і ти завжди, коли спостерігаєш за мистецтвом, боїшся видатися тупим, тому що ти його можеш не розуміти. Тобі завжди потрібен якийсь лікбез і декодінг. А тут в Артцентрі, тут не соромно не розуміти мистецтво, бо інколи ми самі не розуміємо, що це є таке — мистецтво — і що воно означає, тому що воно ну дуже суб’єктивне насправді.

Мистецький центр — це якась така точка, у яку я заходжу після велопрогулянки — перевести дух, випити кави. Тут дуже круте солодке продають. Якщо хтось любить тістечка, сирники і т.д. — мені дуже подобається. Ну і так само, крім того, що можна побути трохи таким лінивим гедоністом, можна і трохи культурно-освітню програму собі провести, бо виставки проводяться дуже часто. Приїжджають дуже круті чуваки з Європи зі своїми фотопроєктами, відео, артом. Це все максимально цікаво.

Знаєте нашу тему меншовартості: Львів — маленький Париж чи Берлін. Але от в Берліні є це відчуття повної свободи, якоїсь дзиґи, яка просто крутиться і не може зупинитися, такий вільний дух. То артцентр моментами нагадує цю історію зі свободою, наче реально ми перенеслися в якийсь забитий графіті куток Берліна, де люди просто намагаються робити мистецтво.

Де: вул. Стефаника, 11

За добрі ровери дякуємо veliki.ua

Текст — Юрій Заремба
Відео — Олег Зварич 
Фото — Галина Кучманич
Ідея — Олексій Федак

Також мандруйте:

!

Thank you for subscribing

We promise to send you useful and interesting materials on a regular basis. Stay connected;)

!

piw

Your list is sent to your email

!

Oh!

Нажаль, під час відправлення щось пішло не так. Спробуйте знову.