У вересні 1939 року внаслідок Пакту Молотова Ріббентропа Львів вперше потрапив під владу Радянського Союзу. В результаті наступу військ Третього рейху на СРСР в червні 1941 року місто потрапило до рук нацистів. Німецька окупація тривала до липня 1944 року, після чого Львів був захоплений Червоною армією. Розпочався період «других совєтів».
Проводилась пряма імперська політика до всього, що було невигідним новій владі. Інструментами терору та репресій було проведено насильницьку радянізацію новоприєднаних територій. Після трагічних угод комуністичного режиму про взаємний обмін населенням демографія міста значно змінилась. Адміністративний апарат заповнили представники комуністичної партії.
У 1946 році на Львівському псевдособорі прийняли рішення щодо ліквідації Української греко католицької церкви, яка відігравала визначну роль у житті українського населення. Окрім цього було наказано заарештувати всіх підозрілих у співпраці з ОУН, УПА. Відновилися масові арешти та виселення українців у Сибір.
З 40-х і 50-х в місті розпочалося зведення промислових гігантів, серед яких: Львівський автобусний завод (ЛАЗ), «Електрон», «Кінескоп» та ін. Внаслідок цього до Львова прибуло багато робочої сили, що спричинило урбанізацію та побудову нових спальних районів (Сихів, Майорівка, Рясне).
Невід’ємними рисами повсякденного життя та нераціональної організації економіки були: постійний дефіцит необхідних товарів, корупція та намагання виконати недосяжні плани.
Під впливом «хрущовської відлиги» посилився національний рух. На початку 60-тих Київ, Івано-Франківськ та, зокрема, Львів стали важливими центрами українського нонконформізму Прояви інакомислення були неприпустимі для влади. Наслідком стали арешти інтелігенції (М. Осадчий, брати Горині, брати Гелі та ін.) у 1965 р.
Але як правило чим більший тиск, тим сильніший супротив. У 1970 р. В’ячеслав Чорновіл започаткував самвидав «Український вісник». У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особистості та нації, гарантованих Конституцією, про судові і позасудові репресії в Україні та акції протесту. Самвидав таємно поширювався серед української інтелігенції тим самим продовжуючи супротив тоталітаризму.
Радянська влада надалі жорстоко придушувала будь-яке волевиявлення в місті, проводячи переслідування і арешти. У 1976 році дисиденти вступають до Української Гельсінської групи, розгортаючи нову хвилю правозахисного руху.
Після приходу до влади М. Горбачова в другій половині 1980-х, влада проголошує напрямок на «перебудову» та політику «гласності» (відкритості). Розпочинається лібералізація суспільно-політичного життя, а з таборів та примусових робіт в Україну повертаються представники інтелігенції.
Лідери національного руху використовують послаблення режиму в результаті чого виникають численні непідконтрольні владі організації.
Одна з них – «Товариство Лева», що згрупувало суспільство до протестів, її учасниками були відомі інакодумці, зокрема, В. Чорновіл. А вже згодом, у 1987 році у Львові відбулась перша політична демонстрація в Україні за часів «перебудови».
Завдяки зусиллям громадських діячів інформацію про неї вдалось передати на Захід. Наприкінці 1980-х виникають численні правозахисні організації, розпочинається принципова боротьба громадськості за встановлення пам’ятника Т. Шевченку.
1990 рік розпочався зі встановлення національного прапора на Високому замку у місті Львові. Було створено нові організації та політичні партії, які продовжили національний рух за державність, а 16 липня Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний суверенітет України.
Через рік, 24 серпня 1991 року Україна реалізувала право на самовизначення, проголосивши незалежність «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні».
Уявити життя Львова у радянський період можна за допомогою медіаархіву Центру міської історії.
