Назад
  • Місто
  • Туристу

Мешканці та їхні маршрути: Марія Кристопчук

Марія Кристопчук — художниця-ілюстраторка зі Львова. Усе своє життя Марія мешкає у старому центрі міста. Затишні дворики, красиві будівлі, речі з історією — Львів, по який приїжджають звіддаля. А як виростати у такому місці? У межах проєкту «Мешканці та їхні маршрути» ми прогулялися улюбленими місцями героїні та запрошуємо вас зазирнути за лаштунки життя у старому місті.

Фото — Галина Кучманич

Зупинка I. Кав’ярня видовищ

Кав’ярня називається «Штука», тобто мистецтво, і вони підтримують цю назву своєю діяльністю. Тут постійно відбуваються експозиції й молодих, і вже знаних авторів. Завжди є можливість за філіжанкою кави насолодитись прекрасним. Мені дуже подобається. Це, напевно, і є основною особливістю цієї кав’ярні стосовно інших закладів. Вони не просто дають споживачеві хліба, а ще й видовищ. І видовищ якісних.

Мені здається, що це максимально автентичне місце, в якому немає відчуття конвеєра, яке часто є в інших закладах десь в центрі Львова. Однак водночас ти наче і потрапляєш у звичне туристичне місце. А деталі, розгляньтеся довкола — максимально все гармонійно поєднано. У «Штуці» легко перейнятися історією: наприклад, тут поруч Шолом Алейхем мешкав. Здається, ніби тобі дозволили через замкову шпарину десь за чимось підглянути. Оця хвилинка такого вуаєризму, вона по-своєму зачаровує.

Сюди вабить насамперед відчуття затишку. Тут можна без особливої уваги до себе заникатися і працювати, займатися власними справами скільки завгодно. І щоразу око зачіпається за щось нове. Кав’ярня наче пропонує новий класний спосіб знайомитися з містом. Приходиш, помічаєш щось на стінах небачене раніше. Починаєш шукати, розкривати для себе деталі. А вони провокують іти в інше місце і продовжувати вервицю. Головне — бажання і натхнення до пошуків.

А цією вулицею проходив мій щоденний маршрут до гімназії, де я навчалася 10 років. Тоді вона не виглядала так привабливо, як зараз. Щоранку йшла, повторювала собі якийсь вірш, бувало, падала, била коліна — тут це все було. Та попри все зараз мені тут максимально приємно бути. Тепер я живу трохи далі від цього району, та ніколи не нехтую можливістю прийти сюди покавувати та трохи порефлексувати.

Де: Кав’ярня-галерея «Штука» (вул. Котлярська, 8)

Зупинка II. Пасаж імені комети Гейла-Боппа

Для історії це місце, де розташовувався театр славнозвісний «Колізей», а мені він запам’ятався справжньою кометою. На початку 2000-х, коли Львів спостерігав за кометою Гейла-Боппа, вона зависла прямо отут так в небі — і це єдина комета, яку я так виразно бачила. Мені тоді було десь сім чи близько того років. І я досі її пам’ятаю. Вона виглядала справді картинно, з хвостом, як має виглядати комета. Для мене це пасаж комети Гейла-Боппа. Це моя версія подій історії.

Чим більше я цікавилась історією рідної вулиці, то все менш сонячною вона мені здавалась. Колись це була вул. Сонячна, а тепер Куліша; є дві версії, чому сонячна, я, напевно, схиляюся до другої, бо нижче вулицею була синагога «Ор Шемеш» — «Промінь сонця». Назва вулиці гарна, а події сумні: у 1941-му році, коли німці зайшли до Львова, і почались масові утиски євреїв, то на цій вулиці відбувалось показове судилище. Винищені єврейські сім’ї вивісили вздовж всіх тих балконів по вулиці. Моя прабабуся була свідком тих подій, вона то все занотувала. Читати такі речі й дивитися на будинки, попри балкони яких ти щодня ходиш, то зовсім по-іншому починаєш це все бачити. Воно кардинально міняє якісь свої барви й, чесно кажучи, тепер така наповнена теплом моїх дитячих спогадів вулиця вже не може позбутися ваги отих подій. Мені здається, що про це варто говорити, бо ми живемо у місті, де кожен будинок має за собою історію. І про це точно треба говорити. Життя дивовижне, і в будинків то життя особливо цікаве.

Де: Пасаж Германів (вул. Пантелеймона Куліша 23Б-25Б)

Зупинка III. Аби відчути інтимність моменту

Колись тут був другий пасаж на вулиці Куліша. А для мене важливий, бо до того, як тут з’явився код на дверях — хоча це і зараз мене не зупиняє — ми сюди часто забігали, гралися. Тут класно, збереглося дуже багато автентики: фацетоване скло, старі кахлі, система підйому на внутрішні галереї.

Взагалі мені здається, що моя вулиця мене виховала. Щонайменше прищепила якусь любов до естетики, це точно. Хочеш чи не хочеш, воно в голові закрадається, коли ти ростеш в оточенні красивих речей. Можливо, не надаєш тієї ваги, яку вартувало би, але вже в більш свідомому віці, аналізуючи то все, розумієш, що воно на тебе повпливало, продовжує впливати, і ти рухаєшся в тому керунку, шукаєш якоїсь поживи для мозку і натхнення. Мені взагалі здається, що неможливо у Львові не надихатися, неважливо, в якій галузі ти працюєш. Не дивно, що Львів такий оспіваний в літературі.

Потрапити в під’їзд справа бажання та наполегливості. Можна постояти під брамою, почекати мешканців, добре пояснити, що ви нічого поганого там робити не будете. Деколи й за шоколадку потрапити можна. Звісно, інколи можна і на горіхи отримати. Одна справа гуляти містом, знайомитися з ним через фасади, а зовсім інше відчуття, коли ти пізнаєш місто зсередини. Ти бачиш трохи тих всіх залаштунків. Це зовсім інша атмосфера: і тихіша, і ти відчуваєш навіть інтимність моменту, якийсь ексклюзив, що у той момент ти там сам, наодинці з усім прекрасним, і воно таке для тебе одного.

Де: Кам’яниця і внутрішній дворик (вул. Пантелеймона Куліша, 47)

Зупинка IV. ЇЇ прибирають двірники-патріоти (мабуть)

Завжди дивує, і намагаєшся зрозуміти, як воно — жити у дворі, де вікна виходять на пам’ятку історії — фреску колишньої синагоги. Але не дуже хочеться уявляти, як це — продовбувати в ній вікно і ставити вазони.

Насправді мені подобається вештатись, не особливо маючи якусь причину, тутешніми районами: деколи є якась відчинена брама, деколи підбирати якісь коди, деколи всередині нічого особливого може не впасти у вічі, деколи повертаєшся у якісь брами, бо не все розглянув з першого разу, десь женуть в шию, десь не женуть — це все така справа успіху, як пощастить. Але мені подобається досліджувати цей район, мені подобається досліджувати всі райони Львова, але особливо Замарстинів. Вважаю його безпідставно недолюбленим і якимось трохи позбавленим уваги, хоч є насправді що подивитись, трохи викроїти час, піти десь туди в сторону Жовківської, прогулятися, позаглядати по дворах, красивий модерн, красива сецесія.

Маю ще одне хобі, яке саме себе створило. Я не можу сказати, що я навмисне підслуховую, але часом заходячи у внутрішні двори, наслухаєшся цікавих розмов, особливо від старших людей, добірних діалектів. І з того почалося моє таке хобі: писати якісь історії з підслуханого і підглянутого. Мені здається, що Львів в тому якраз і прекрасний, і органічний зі своїми мешканцями, бо вони взаємодоповнюються — люди архітектурою, архітектура людьми, деколи конфліктують, але життя вирує.

Де: Внутрішній дворик (вул. Заводська, 3)

Між зупинками. Замарстинів

Мені подобається знаходити в під’їздах старі кахлі львівських мануфактур. В під’їзді, якому ми були, були кахлі братів Мундів. Моє знайомство з ними розпочалося з будинку на вул. Леся Курбаса, там де фасад оздоблений кахлями. Я почала шукати, звідки та краса родом, звідки ноги ростуть, і дізналася про мануфактуру братів Мундів і про інших виробників плитки у Львові. Почала систематизувати знання, стала знаходити всюди клеймо. Воно не всюди є, звичайно, але у під’їздах, де збереглася плитка чи на підлозі, чи в облицюванні, я всюди шукаю клеймо. І дуже тішуся, коли знаходжу. Мені це видається якимсь сентиментальним. Ці клейма встановлювали для чого? Щоб якось показати гарант якості, і це була своєрідна реклама. Вже немає давним-давно тих мануфактур, але клеймо стоїть. І той гарант якості працює, адже вже понад сотня років минула тій плитці, і ми далі нею ходимо, милуємось.

Де: вул. Лобачевського

Зупинка VI. Найкрасивіша будівля Підзамче

Цей будинок впадає у вічі якоюсь такою унікальною оздобою. І сумно трохи, що не у найкращому стані, але, на мою думку, це найкрасивіша будівля району Підзамче. Дуже красиво. Маньєризм і гротеск. Варто зазначити, що в рамках проєкту «Ревіталізація Підзамче» відреставрували браму. І ці точкові покращення легко зауважити.

Будинок розкішний. Мені, на жаль, ніколи не вдавалося потрапити туди всередину. Бачила хіба фрагменти сходової клітки десь на знимках, але подейкують, що за тим еркером фантастичні розписи у самій квартирі. Коли такі імениті зодчі проектують будинки самі для себе, то я думаю, вони там постаралися добре. Має бути дуже красиво. На фасаді пише: «Ян і Кароль Шульци — архітектори й власники цього будинку — збудували його у 1896 році». Скільки років йому! Старезний — а далі нас тішить.

Дерево поряд дуже красиво квітне навесні. Мені здається, це райська яблунька, воно таке рожевим квітом цвіте. Мені здається, що вже тільки заради цього будинку варто відвідати Підзамче.

Де: Кам’яниця Шульців (вул. Богдана Хмельницького, 56)

Між зупинками. Трамвай «шістка»

Люблю шостий маршрут тому що колись він їхав у район Збоїська (колись так називався), там прабабця мала пляц землі, невеличкий городик. Колись таке практикувалося,  що мешкаючи у будинку у Львові ти міг мати за межами міста собі якийсь городик. Звичайно, я тих часів не застала, то знаю тільки з переказів. Але пізніше ми доволі часто каталися у той з мамою, бо там у лабораторії працював тато. І я собі звикла повертатися додому не пішки, а трамвайчиком.

Зупинка VII. 13 дзеркал і понад 30 свічників

Мені подобається, що у цій крамниці дуже різнопланові товари: є і мистецтво, і предмети побуту, вжитку, і безперечно, купа якихось речей, які, я думаю, у багатьох людей ще в хаті є. Ніколи не виходжу з подібних крамниць без здобичі. Такі речі в інтер’єри приносять якусь родзинку. Мені дуже подобається комбінувати вінтаж, вінтажні речі у такому більш сучасному інтер’єрі. Я частий гість у подібних крамницях. Навіть якщо немає якогось потягу до антикваріату — суто зайти подивитись цікаво, роздивитись товар. 

Зазвичай у подібних місцинах дуже балакучі продавці. Вони стараються якось у вигідному світлі подати свій крам, часом ще розповідають історії, пов’язані з тими чи тими речами. Деколи відверто відчувається, що та історія вигадана, але ти слухаєш, бо тобі цікаво, чим та все завершиться. Було таке, що божився продавець, що це сервіз, з якого родичі Франса Йосифа пили. Я дуже в тому сумніваюсь, бо чесно кажучи, сервіз мав такий відверто пошарпаний і не найліпший вигляд. Але Франс Йосиф — то є Франс Йосиф.

Колекціоную дзеркала. Зараз у мене доволі скромна колекція — 13 дзеркал — але все ще все попереду, адже я невпинно за ними полюю. У таких крамницях зазвичай знаходжу предмети ужиткового характеру: свічники переважно. Своїх свічників вже навіть не можу порахувати. Їх вже понад 30. Але теж думаю, що в мене все ще попереду.

Де: Антикварна крамниця (вул. Театральна, 23)

Зупинка VIII. На запах дерунів

Якби мав бути створений якийсь правдиво львівський «декольон», як казав мій дідо, то він мав би пахнути не квітами якимись, не благородними поєднаннями дерева і тютюну, а мав би пахнути дерунами, і то би був саме львівський «декольон». 

А пішли в «Атляс», бо мені здається, що то така кнайпа, яка поєднує покоління. Тут їмо деруни ми, їли наші діди, прадіди. У різний час «Атляс» функціонував по-різному. Цікаве місце, в якому уживалися за одним столом і якась богема, інтелігенція і просто пияки. І де таке ще зустрінеш. 

Ну і окремо приємно, що теперішні власники якось намагалися трохи підтримати ту атмосферу і історію з бабцею кльозетовою і паном Едзьом. Мені подобається, як у теперішньому інтер’єрі залишили натяки на попередню історію. Думаю, варто спитати у теперішні власників «Атлясу», чи діють у них ще правила пана Едзя, чи можна цупити прибори раз на місяць?

Де: Ресторан «Атляс» (пл. Ринок, 45)

Текст — Юрій Заремба
Відео — Олег Зварич 
Фото — Галина Кучманич
Ідея проєкту — Олексій Федак

Також мандруйте:

!

Дякуємо за підписку!

Ми обіцяємо регулярно відправляти вам корисні та цікаві матеріали. Залишайтесь на зв’язку ;)

!

Піу!

Ваш список відправлено на вказану Вами пошту

!

Ой!

Нажаль, під час відправлення щось пішло не так. Спробуйте знову.